Приїхали та рушили у бік нашого тимчасового притулку. Ми зняли номер у центрі в The Bailey Bar & Lounge. Він розташований прямо навпроти відділення Гарди (тож район здається безпечним), від вокзалу йти хвилин 10. До заселення залишалася приблизно година, тому ми замовили обід там же і залишилися чекати. Ми взяли бургери Гіннес з гарніром з картоплі фрі. Було смачно, але порції такі великі, що насилу подужали.

Після трапези ми віднесли речі в номер і пішли дивитись Athlone Castle. Колись на цьому місці був дерев’яний замок, перші відомості про який датовано приблизно 1129 роком. У 1210 році Іоанн Безземельний збудував тут кам’яний замок, який існує досі. Там можна потрапити всередину, подивитися експозицію, познайомитися з інтерактивною екскурсією про саму пам’ятку та історичні події, пов’язані з нею. Також можна приміряти реквізит і сфотографуватися на троні, заглянути в темницю, придбати сувенірну продукцію та насолодитися видом на річку Шаннон.

Через дорогу від замку знаходиться церква Святих Петра та Павла. У принципі це класичний католицький собор: з органом, сповідальними, свічками, святою водою, але відрізняється тим, що лавочки для парафіян іменні – на кожній вказано прізвище сім’ї, якій вона належить. Після цього хотіли відвідати ще розташовану через дорогу галерею мистецтв, але не встигли – робочий день закінчився.

Увечері вирушили до ресторану середземноморської кухні Bacchus. Взагалі шукали щось японське чи китайське, але цього дня з азіатського працював лише фастфуд та їжа на виніс. Але не пошкодували, що зупинили вибір саме на цьому місці: дуже смачні страви, причому це поширюється і на морепродукти, і на м’ясо, і на десерти. Чек на шістьох обійшовся близько 220 євро, вечеря складалася з основної страви, десерту та напоїв. Крім кулінарних достоїнств хочеться окремо відзначити атмосферу, що панує всередині – якось все відчувається інакше, начебто ми вже не в Ірландії. Зображення міст Середземномор’я, розташована вздовж річки тераса, немов переносять у просторі.

Останньою пам’яткою на нашому маршруті був Sean`s Bar – цей заклад носить титул найстарішого пабу у світі. Причому звання підтверджено відповідним записом у Книзі рекордів Гіннесса. Згідно з результатами радіовуглецевого аналізу, його стіни були зведені приблизно у 900 році нашої ери. Тобто бар функціонував ще за часів вікінгів, до вторгнення англо-нормандців та задовго до появи віскі та сучасних сортів пива. Під час ремонту під шаром фарби та шпалер робітники виявили нетипову конструкцію, характерну для темних європейських століть, а також старовинні монети. Там досі зберігся фрагмент стіни, що являє собою обмазаний глиною тин з вербових прутів та кінського волосу. Побувати тут було цікаво з ознайомлювальною метою, все-таки паби є невід’ємною частиною культурних традицій Ірландії. А тут ще й така регалія. Але місце надто попсове, не вистачає тут якоїсь автентичності: надто галасливо, багатолюдно, бармени не встигають обслуговувати відвідувачів. Знаєте, бувають такі заклади зі своїм характером, який робить їх ні на кого несхожими і туди хочеться знову приходити. Але тут я цього не відчула.

Саме місто відрізняється від решти Ірландії – начебто тут теж багато різнокольорових невисоких будиночків, типових для країни, але є й будинки з іншою архітектурою і навіть з балконами. Можливо тому, що тут був досить сильний вплив Великобританії, і цей відбиток зберігся досі.