Отже, скелі Мохер. Одне з найбільших творів, створених самою природою. Вони навіть були номіновані на звання “Сім нових чудес природи” і цілком гідні його (втім, я не бачила наживо інших претендентів, а по фото дуже важко об’єктивно судити). Для нашого готелю зарезервували екскурсійний тур. Це був кінець травня і тоді видалися прохолодні та дощові дні. Напередодні в чаті з’явилася інформація, що небажано брати з собою парасольки і тим більше користуватися ними там можна стати як Мері Поппінс (+1 фобія).

І ось ми приїхали туди. Чекали, доки автобус зможе припаркуватися, і тим часом розглядали околиці. Все ж бачили в кліпах ці хмари, що пролітають на прискорі? Так ось там вони так мчали в режимі реального часу, а внизу пролітали їх тіні.

Ми вийшли і вирушили споглядати пам’ятки, минаючи туристичний центр. Тому що нам було відведено лише 3 години (дуже мало, як з’ясувалося: навіть половину не встигли побачити). До речі, даремно ми знехтували центром для туристів, варто його відвідати. Він був створений штучно у вигляді печери, розташованої всередині порослого травою пагорба. Він складається з чотирьох секцій, які розповідають про взаємодію людини з природою, океаном та скелями. Але найбільш примітно, що цей комплекс екологічно чистий, тобто працює за рахунок регенеративної енергії – вітрової, геотермальної, сонячної. За свою автентичність він отримав нагороду як один із найбільш вражаючих об’єктів, які бачило журі від Association of Heritage Interpretation.

І ось ми вийшли до утесів. Знаєте, це було незрівнянно! Така велич, що просто дух захоплює, настільки маленькою (або маленьким) відчуваєш себе в порівнянні з цими скелями. Для ясності: їхня висота становить приблизно 120 м, а якщо враховувати вежу О’Брайана (найвища точка), то доходить до 214 м. Якщо придивіться, на першій фото можна побачити саму вежу – зверніть увагу, наскільки вона мініатюрно виглядає (і це при тому, що у ній 3 поверхи). Плюс їхній вік (близько 8 тисяч років – вражаюче!). Ми піднялися на оглядовий майданчик вежі. Сподівалися сфотографувати панораму околиць, але вітер був настільки сильним, що намагався вихопити телефон з рук і віднести в неосяжну далечінь, яка простягається навколо. Тоді був ясний день і безкрайній океан і довколишні острови було видно неозброєним поглядом.

Ми пішли ліворуч. Навіть до середини скелі не дійшли (все-таки 3:00 занадто мало, потрібно приїхати ще). Там вітром зносило – ми були у ветровках: роздулися як +30кг кожному. Побачили пам’ятник тим, хто помер тут (дуже популярне місце серед самогубців – шанси вижити відсутні). Але впасти зі скель можна переважно навмисно – багато уваги приділяється безпеці, а більшість пішохідних маршрутів огороджені надійним та достатньо високим кам’яним забором.

Далі, думаю, слова безглузді, адже я по суті бачила лише третину цього дива світобудови. А, так, мало не забула – ці локації засвітилися в кіно: “Гаррі Поттер і напівкровний принц”, “Принцеса-наречена”, “Далеко-далеко”, “Високосний рік”, і використовувалися для оформлення обкладинок популярних музичних колективів. І моя обкладинка звідти ж.

Одне можу сказати – жодні опис, фото чи відео не передадуть того відчуття, що відчуваєш безпосередньо тут. Це те місце, яке варто побачити. Тому, якщо є можливість, їдьте, дивіться та відчувайте!