Близько 3 тисячі років тому тут виникло перше поселення, яке розвивалося та згодом доповнилося монастирськими комплексами, датованими V століттям. У ІХ столітті місцевість захопили вікінги. Вони заклали тут у 812 році колонію, що стала Лімеріком. У 977 р. правитель вікінгів Івар загинув і місто перейшло у владу короля Мунстера Бріана Бору. 1173 ознаменувався вторгненням нормандців. Імператор здав місто, попередньо спаливши його вщент, так що загарбникам довелося відновлювати його практично з нуля. А ще Лімерік був столицею однойменної самопроголошеної радянської республіки. Цілих 12 днів, з 15 по 27 квітня 1919 року. А справа була така: цим подіям передували революції та національні визвольні рухи, метою яких була незалежність Ірландії від Британської Корони. Але головним приводом став арешт Роберта Бірна, який працював телефоністом, а у вільний від роботи час перебував у ІРА (Ірландській Республіканській Армії). Його звільнили через присутність на похороні республіканського волонтера, а пізніше засудили до року ув’язнення та важких виправних робіт нібито під приводом незаконного володіння зброєю. У в’язниці він очолив рух за набуття статусу політв’язнів. Після початку репресій проти учасників цього руху він оголосив голодування та потрапив до медустанови, звідки його намагалися визволити соратники з ІРА. Щоправда, під час визвольної операції Роберта було вбито. Провести його в останній шлях вийшло близько 10 000 чоловік, через це влада ввела військовий стан, основним атрибутом якого була необхідність пред’являти перепустку для вільного пересування містом. Робітникам, які перебували в республіканських організаціях, було неможливо отримати цей дозвіл і, відповідно, було неможливо потрапити свої робочі місця, оскільки для цього потрібно було пройти чотири (!) пропускних пункти. Рада профспілок Лімерика оголосила загальний страйк 14 квітня. Оскільки обмеження вдарили не лише по робітникам, а й по роботодавцям, останні підтримали протест. Вже наступного дня страйковий комітет отримав повноваження, організував розподіл продуктів, зайнявся регулюванням цін (які знизилися вдвічі порівняно із звичайними), почав друкувати власні гроші та випускати газети, які закликали до повсюдного страйку в масштабах держави. Британський уряд усвідомив наслідки та пішов на поступки, запропонувавши зняти обмежувальні заходи в обмін на припинення страйків. Страйком спочатку вагався, але в результаті погодився на ці умови.

Але це вже стало історією, а мені хотілося б розповісти про місця, де ми побували. Нашу екскурсійну вилазку ми почали, звичайно, з центральної вулиці (туди прибуває наш автобус). Взагалі спочатку ми йшли до замку короля Джона, але дорогою побачили собор Святої Марії, тому вирішили відвідати і його теж. Ми підійшли на ресепшн із наміром купити вхідні квитки. Співробітник запитав, чи не з України ми часом. Виявилося, що українцям вхід безкоштовний, також нам видали інформаційні буклети українською мовою. Історія собору налічує понад 850 років – він був побудований у далекому 1168 році. Вражає внутрішнє оздоблення, зокрема вітражі, що зображують різні біблійні сцени. Що цікаво, склепіння храму навіть старше за фундамент (так написано у брошурі). Над ними розташована галерея, де знаходилися келії ченців. А стелі збудовані з деревини дубів із лісу Кретлоу: вони також були використані для будівництва Вестмінстерського Собору в Лондоні та королівського палацу в Амстердамі. В одній зі стін можна помітити отвір – це віконце для прокажених. За часів Середньовіччя хворим на цю недугу не дозволялося заходити до церкви, щоб не спровокувати зараження здорових парафіян, тому було знайдено таке ось рішення, щоб вони теж могли відвідувати богослужіння та причащатися.

Далі вирушили за планом – у замок. Його спорудили в 1210 за наказом короля Джона (він же Іоанн Безземельний). Це був англійський правитель, який, до речі, також був братом короля Річарда Левине Серце. В Ірландії Іван був у статусі загарбника і прагнув розширити свої володіння. Отже вибір місця для будівництва був не випадковий – з Королівського острова чудово проглядаються околиці, а кам’янисті ґрунти на березі річки надійно захищають від можливих підкопів. Задовго до появи фортеці це місце вже було заселене – вікінги заснували тут поселення понад 1000 років тому. Про це свідчать елементи їхнього житла та інші артефакти, знайдені на території замку.

Окрім екскурсій та огляду визначних пам’яток тут можна буде взяти участь у різних активностях того часу, наприклад, покататися на середньовічних гойдалках, постріляти з лука, пограти у перетягування каната чи метання підкови. На жаль, під час нашого візиту ці заходи були ще недоступними.

Оскільки замок замислювався як оборонна споруда, його стіни пережили кілька облог і цілком закономірно пізнали суттєві руйнування. Згодом все було реконструйовано, але й зараз там залишились ділянки, де можна побачити первісні фрагменти.

На цих вуличках, у будинках та закладах прямо поринаєш у минуле, настільки якісно все стилізовано під старовину, причому з урахуванням різних часових епох. Доповнюють відповідність костюми тих років, у які одягнені працівники. І хоча замок неодноразово зазнавав реставрації, деякі предмети інтер’єру датуються XV-XVI століттями. Бажано їхати туди в погожий день, інакше дощ та вітер можуть затьмарити враження.

Відразу після виходу на територію комплексу ми опиняємося біля загону з козами та чарівними маленькими козенятами, далі йдуть будиночки та технічні споруди з меблями, обладнанням та начиннями тих років: будинок рибалки, кузня, житла простих селян. Також можна заглянути на експозицію, де представлені костюми, фотографії та демонструється фільм про проведення банкетів. До речі, приблизно за €50 після 17:30 можна побувати на цьому святкуванні, що супроводжується музикою, піснями та танцями, та скуштувати традиційні страви. Я збираюся спробувати цей формат наступного разу, зараз це був спонтанний захід. Потрібно було готуватися заздалегідь та забронювати нічліг.

У самому замку кілька поверхів, піднятися на які можна різними сходами. Там можна заглянути в покої, відвідати банкетний зал, а потім опинитися на оглядовому майданчику з видом на річку та інші околиці. Також можна зайти до кімнат, де мешкали жителі замку. Одна з них, зважаючи на все, раніше належала мисливцеві – про це свідчить опудало зайця на одній з кушеток.

Далі ми пройшли вулицями, заходячи до зустрічних будов. Там так чітко простежується еволюція житлових умов, залежно від рівня достатку. У міру просування будинки стають ширшими та вищими, причому зовні це непомітно. А всередині бачимо кімнати, схожі на горища, піднятися в які можна за допомогою приставних сходів.

Так ми виходимо на центральну вулицю, де зосереджені головні будівлі: школа зі шкільним стадіоном (який зараз перетворився на дитячий майданчик), обитель лікаря та за сумісництвом кабінет з усім інструментарієм та обладнанням того часу, заставний будинок, пошта, сувенірна крамниця, магазин солодощів, ательє, старовинний бар (але це лише експозиція) та паб зі стилізованим антуражем, де можна придбати різні напої.

Далі ми попрямували у бік ферми, де утримуються кролики, поні та кізочки. Кіз та коней навіть можна погладити. Звідти виходимо до ставка, прикрашеного казковими фігурками. Потім потрапляємо до просторого луки, на якому пасуться олені. Піднімаючись нагору, опиняємось на наступній локації – поряд з будинком Бунратті. Думаю, це найрозкішніше житло в маєтку, але на той момент половина кімнат була закрита на реконструкцію.

Вийшовши звідти, варто пройти в сад, який ніби зійшов зі сторінок «Аліси в країні чудес». Пройшовши через нього, можна потрапити до церкви, а ще до бібліотеки фей, де містяться книги заклинань, бажань та мрій. Звідти відкривається шлях до струмка з міні-водоспадом. Туристи часто пробираються через струмок у пошуках гарного виду. Будьте обережні – камені біля води можуть бути слизькими, а попереджувальні знаки говорять про те, що водойма досить глибока.

Ну а далі коло замкнулося і ми повернулися в серце селища – на вулицю, де розташовані магазини та заклади сфери послуг. Там можна влаштувати привал на літньому майданчику з лавами та столиками. Перекушування можна роздобути в кафе в селі або принести з собою.

Можна довго розповідати про це місце, супроводжуючи це все картинками, але, на жаль, жодна фотографія не здатна передати автентичність та неповторний колорит, що панують тут. Тому рекомендую побачити все на власні очі.

Приїхали та рушили у бік нашого тимчасового притулку. Ми зняли номер у центрі в The Bailey Bar & Lounge. Він розташований прямо навпроти відділення Гарди (тож район здається безпечним), від вокзалу йти хвилин 10. До заселення залишалася приблизно година, тому ми замовили обід там же і залишилися чекати. Ми взяли бургери Гіннес з гарніром з картоплі фрі. Було смачно, але порції такі великі, що насилу подужали.

Після трапези ми віднесли речі в номер і пішли дивитись Athlone Castle. Колись на цьому місці був дерев’яний замок, перші відомості про який датовано приблизно 1129 роком. У 1210 році Іоанн Безземельний збудував тут кам’яний замок, який існує досі. Там можна потрапити всередину, подивитися експозицію, познайомитися з інтерактивною екскурсією про саму пам’ятку та історичні події, пов’язані з нею. Також можна приміряти реквізит і сфотографуватися на троні, заглянути в темницю, придбати сувенірну продукцію та насолодитися видом на річку Шаннон.

Через дорогу від замку знаходиться церква Святих Петра та Павла. У принципі це класичний католицький собор: з органом, сповідальними, свічками, святою водою, але відрізняється тим, що лавочки для парафіян іменні – на кожній вказано прізвище сім’ї, якій вона належить. Після цього хотіли відвідати ще розташовану через дорогу галерею мистецтв, але не встигли – робочий день закінчився.

Увечері вирушили до ресторану середземноморської кухні Bacchus. Взагалі шукали щось японське чи китайське, але цього дня з азіатського працював лише фастфуд та їжа на виніс. Але не пошкодували, що зупинили вибір саме на цьому місці: дуже смачні страви, причому це поширюється і на морепродукти, і на м’ясо, і на десерти. Чек на шістьох обійшовся близько 220 євро, вечеря складалася з основної страви, десерту та напоїв. Крім кулінарних достоїнств хочеться окремо відзначити атмосферу, що панує всередині – якось все відчувається інакше, начебто ми вже не в Ірландії. Зображення міст Середземномор’я, розташована вздовж річки тераса, немов переносять у просторі.

Останньою пам’яткою на нашому маршруті був Sean`s Bar – цей заклад носить титул найстарішого пабу у світі. Причому звання підтверджено відповідним записом у Книзі рекордів Гіннесса. Згідно з результатами радіовуглецевого аналізу, його стіни були зведені приблизно у 900 році нашої ери. Тобто бар функціонував ще за часів вікінгів, до вторгнення англо-нормандців та задовго до появи віскі та сучасних сортів пива. Під час ремонту під шаром фарби та шпалер робітники виявили нетипову конструкцію, характерну для темних європейських століть, а також старовинні монети. Там досі зберігся фрагмент стіни, що являє собою обмазаний глиною тин з вербових прутів та кінського волосу. Побувати тут було цікаво з ознайомлювальною метою, все-таки паби є невід’ємною частиною культурних традицій Ірландії. А тут ще й така регалія. Але місце надто попсове, не вистачає тут якоїсь автентичності: надто галасливо, багатолюдно, бармени не встигають обслуговувати відвідувачів. Знаєте, бувають такі заклади зі своїм характером, який робить їх ні на кого несхожими і туди хочеться знову приходити. Але тут я цього не відчула.

Саме місто відрізняється від решти Ірландії – начебто тут теж багато різнокольорових невисоких будиночків, типових для країни, але є й будинки з іншою архітектурою і навіть з балконами. Можливо тому, що тут був досить сильний вплив Великобританії, і цей відбиток зберігся досі.

Щоправда, в Ірландії дуже складно одягнутись за погодою, особливо у міжсезоння. При +15 С⁰ у дощовий чи похмурий день прохолодно (а у вітряну погоду холодно), але варто визирнути сонцю – і та сама температура відчувається чи не тропічною спекою. А оскільки погода тут, м’яко кажучи, мінлива, такі перепади стаються по сто разів на день. Спочатку ми багато гуляли околицями, а коли йдеш на прогулянку кілометрів у 10, найменше хочеться тягнути із собою зайві речі (і так ходити з курткою в руках стало нормою). Навіть якщо почитав поради досвідчених і одягнувся багатошарово. Взагалі тут хочеться якийсь одяг-трансформер, який перетворювався б легким помахом руки на шорти з футболкою і навпаки.

Нашим дебютом був похід до замку Гленінах (Gleninagh Castle), що зберігся з XVI ст. Якщо чесно, я очікувала чогось монументальнішого (лише дізнавшись ірландські архітектурні традиції ближче, стало ясно, що тут в принципі не поширені масштабні будівлі). Виною тому Жешувський замок, який ми відвідали, коли були у Польщі транзитом (теж додала у фото для порівняння). Тут же все скромно – невелика площа, 4 поверхи, зате виразно видно ірландський стиль. Він розташований прямо на березі Голуейської затоки і у воєнний час використовувався як оборонна фортеця. Жаль, нам не вдалося потрапити всередину. Неподалік є рукотворна печера релігійного призначення, судячи з внутрішнього оздоблення. Ось вона виглядає особливо цікаво, є в ній щось готичне.

Принагідно на маршруті нам зустрівся Gleninagh North – священний колодязь, який був основним джерелом води в Баллівоні під час посухи. Звісно, незвичні українські мандрівники побоялися пити воду з джерела, де лежать камінчики та монетки, тож просто спробували. Але, оскільки наслідків не було, по дорозі назад напилися сповна, ніби щойно перетнули пустелю Сахара (ми припустилися великої помилки та не взяли з собою воду, тож пити хотілося нещадно, навіть не дивлячися на прохолоду).

Наступним пунктом було піднятися на гору за готелем (щоправда, ірландці називають її пагорбом). У нашому селищі пролягає піша стежка під назвою Burren Way. Нею ми й пішли, щоб ненароком не забрести на приватну територію. Іноді дорога плутала через зарості колючого чагарника, тому одяг має бути максимально закритим. Як же жарко було, доки добиралися до мети! Але воно того коштувало: з висоти відкривався приголомшливий вид на селище, океан, луки і корів і овець, що там пасуться. А ще ми побачили неподалік замок і, спустившись, рушили туди. Виявилося, що це Ньютаун, він належить до коледжу мистецтв і можна увійти всередину. Досить незвичайний антураж з бійницями, низькими склепіннями, гвинтовими сходами та автентичною архітектурою.