Період Різдва триває кілька днів (зі Святвечора, 24 грудня, до Водохреща, 6 січня) та доповнюється супутніми святами.

Вчора, як з’ясувалося, молодь грала у популярну гру “12 пабів”. Так нам сказала ірландка, яка працює у місцевому овочевому магазині. Цікава забава, правда, ми дивувалися, як у неї грати тут – у нас їх всього 5 (або не всього, на 880-то людей населення), ну і ще один у селі в 2 км. Виявляється, на автомобілі їздять з міста в місто, відвідуючи заклади, які трапляються шляхом. Загалом, 23 грудня потрібно бути обережнішими на дорогах. А суть розваги в тому, щоб випити по одному наперед визначеному напою в кожному з 12 пабів, при цьому в кожному дотримуючись своїх правил, наприклад, не розмовляти, пити стоячи або тримати келих у незвичній руці, говорити з акцентом, не називати один одного по імені тощо, залежно від фантазії учасників. При цьому бажано одягнути максимально безглуздий одяг, але з атрибутикою, що відповідає торжеству, – дзвониками, шапкою Санти, светром з оленями.

З сьогоднішнього вечора (24 грудня) майже вся країна буде вихідною, про це я писала вчора. На підвіконнях, розташованих під найбільшим у будинку вікном, запаляться свічки, які не згаснуть до ранку. Та що там у помешканні звичайних громадян, цей звичай дотримується навіть у президентському палаці. Зараз він має кілька призначень: вшанувати Пресвяту Богородицю та нагодувати нужденних, подавши їм знак, що в цьому будинку з ними готові розділити трапезу. А до 1920 року було ще одне, продиктоване боротьбою проти споконвічних спроб Британії насадити англійську культуру, придушуючи ірландську. У ті часи католицизм був під забороною – єдино правильною релігією було оголошено англіканство. Відповідно, проводити католицькі служби й особливо різдвяні меси не дозволялося. Свічка символізувала запрошення до будинку священика для святкового богослужіння у приватному порядку. Зараз у цьому немає потреби і кожен охочий може відвідати публічну різдвяну службу у церкві.

Безпосередньо святкування Різдва відбувається 25 грудня, ранок починається з розпакування подарунків, а ближче до вечора сім’я збирається разом, щоб провести цей день у товаристві найближчих людей за святковим столом. Кажуть, навіть Дублін порожніє, бо мешканці столиці, які приїхали з провінцій, повертаються до батьківського дому.

Крім того, особливо стійкі до холоду роблять різдвяний заплив. Просто купаються в Атлантичному океані або стрибають у воду, взявшись за руки. Костюм Санти або хоча б аксесуари у відповідній святу колірній гамі вітаються. Найпопулярніше місце для цього – 40 foot у Дубліні, але й інші пляжі теж переповнені. Нерідко ці екстремальні водні процедури відбуваються у форматі благодійної акції.

26 грудня відзначається День Святого Стефана. Раніше, ще в друїдську епоху, було прийнято забити до смерті кропивника, потім наколоти нещасну маленьку пташку на жердину та ходити з бездиханною тушкою з будинку в будинок, щоб отримати пожертву. При цьому процесія вбиралася у власноруч зроблене вбрання та співала такий куплет:

“The wren, the wren, the king of all birds

on St.Stephen’s Day was caught in the furze”

(У перекладі “Кропивник, король всіх птахів, у день святого Стефана заплутався в чагарнику”).

Звалася така хода Wren Boys Procession. Подекуди вона ще проводиться, але, на щастя, вже без жертвоприношень, у якості благодійних парадів. А ще цього дня прийнято наносити візити родичам та друзям.

Замикає низку свят Хрещення, яке припадає на 6 січня. Воно ще називається малим чи жіночим Різдвом. Традиційно з жінок знімалися домашні обов’язки, вони йшли відпочивати в компанії подруг, переклавши свій клопіт по дому на чоловіка: саме йому доводилося на день взяти на себе приготування їжі, виховання дітей та інші побутові турботи. Також потрібно було розібрати ялинку: до Хрещення не рекомендувалося це робити – погана прикмета.

Навряд чи я десь ще зустріну більш доброзичливих та уважних до оточуючих людей. Вони люблять поговорити з незнайомцями, а дізнавшись, що ми з України, щиро співчувають та цікавляться, чи все добре з нашими близькими та будинком.

Якось ще в Баллівоні ми вперше вирушили на пляж. Взагалі маршрут пролягає проїжджою частиною, але ми вирішили скоротити шлях по лінії берега. До речі, досить кам’янистою. І ось коли ми долали чергову купу каміння, це побачила жінка, яка працювала у своєму саду. Вона сказала, що так ми не пройдемо – далі будуть колючі зарості. І щоб не повертатися, ми можемо пройти до дороги через її подвір’я. По дорозі вона розповідала про себе та свою сім’ю, а потім запросила нас у будинок, пригостила лимонадом і дала із собою упаковку винограду та цукерки. Ми відмовлялися, але вона сказала, що це нечемно.

Спочатку мені було важко звикнути, що практично кожен зустрічний перехожий вітається. І ще питання: “Are you ok?” (“Ти в порядку?”). Відразу хочеться відповісти, що я не загубилася, просто чекаю на свою чергу, друзів чи автобус.

Вони постійно вибачаються – за те, що йдуть назустріч вузьким тротуаром, якщо стоять на шляху, навіть якщо випадково зачепити ірландця, він теж вибачиться.

Неквапливість – основна характерна риса цього народу. Причому це проявляється у всіх сферах життя. Пам’ятаєте Скарлетт О’Хару зі “Віднесених вітром” із її легендарним девізом “Я подумаю про це завтра”? Це все її ірландське коріння, мені здається. Якщо якесь питання можна відкласти, будьте певні – вони так і вчинять. І в цьому ірландці неперевершені. Причому переноситимуть регулярно, тому іноді доводиться відкинути скромність і не забувати нагадувати про себе. Часто, прийшовши в призначені дату та час, мені доводилося чути, що рішення з моєї справи ще не готове і вони зателефонують, коли визначаться. Або такий ще був у нас випадок: коли ми збиралися переїжджати на нове місце проживання, я одразу уточнила, чи це не буде проблемою для надання шкільного транспорту. Мене запевнили, що все буде швидко, навіть форму надіслали, де треба було вказати нову адресу. Але раділи ми передчасно – процес тривав із середини січня до початку травня. Періодично мені писала колишня супроводжуюча, питала, чи не перейшов мій син до іншої школи, бо давненько його не видно. Розповіла їй про нашу ситуацію, на що вона відповіла, що це соромно – так довго шукати автобус, але в цьому, на жаль, уся Ірландія.

І це не лише про моменти, які стосуються інших людей, вони не поспішають взагалі ніколи. Якщо побачите людину, що поспішає, швидше за все, це з наших. Мене спочатку дуже нервувала манера ірландських покупців довго і докладно розмовляти з касиром. Особливо коли я ось-ось запізнюся на автобус. Але треба віддати їм належне, бачачи паніку в моїх очах і нервові рухи, люди з черги і продавець дружно починали допомагати розкладати мої покупки по пакетах, поки я розплачуюся.

Взагалі тут час, зокрема, розклад – річ досить умовна. Проте ніхто не обурюється непунктуальністю. Можна прийти за записом у призначену годину та просидіти у черзі досить довго. Автобус може затриматися на годину або поїхати на 20 хвилин раніше – як пощастить (ми так одного разу гуляли 5 годин до наступного рейсу – наш поїхав раніше. Добре, що не останній). І в магазин можна зайти за 5 хвилин до закриття – ніхто не обурюватиметься, що вони вже закриваються. Навіть днями хотіла зайти в м’ясну лавку – зазирнула, а там уже весь товар з вітрин прибрали та підлоги миють. Я вийшла, а продавець наздогнав мене. “Заходь, – каже – що тобі принести?”. Для порівняння – якось прийшла до супермаркету в Україні, до кінця робочого дня залишалося 2 години. Приходжу до м’ясного відділу, а вона вже все склала і стоїть задоволена біля порожніх полиць. Мабуть, подумки вже вдома на дивані відпочиває. Запитую, чи можу я купити м’ясо, а вона мені каже, що раніше приходити треба було. У результаті принесла, звісно, але виглядала дуже незадоволеною.

Хоча у сфері послуг (ремонт, бьюті-індустрія, клінінг, оздоблювальні роботи тощо) це не працює: тут поспішають зробити все швидше, іноді на шкоду якості. Навіть у дорогому будинку чи закладі можна побачити огріхи ремонту на кшталт сколів на кахлі, застиглу фарбу та розмітку. За той час, що майстер манікюру з України витрачає на одну клієнтку, ірландка встигне обслужити щонайменше чотирьох (іноді з порізами та нерівномірним покриттям).

Вони намагаються знайти якісь точки дотику, спільних знайомих. У випадку з нами це непросто, тому ми часто чули щось на кшталт “я знайомий з одним українцем” або “син друга дядька моєї дружини навчався у Києві, а потім одружився з українкою”. Якщо подібних історій у біографії співрозмовника не спостерігається, у хід йде наша схожість на рівні національної історії: що вони теж жили під гнітом могутнішого сусіда і теж боролися за свою незалежність, але навіть зараз більшість населення продовжує розмовляти англійською.

Дивлячись на людей на вулиці, тут неймовірно складно визначити погоду: навіть узимку можна побачити людину в шортах (але в шапці), а варто показатися сонцю – і вони знімають куртки, навіть якщо дме холодний вітер. А якщо не треба на роботу, можуть дістати човен і вирушити на пляж. Втім, для купання їм зовсім необов’язкова гарна погода. Іноді здається, що холоду вони не бояться взагалі, але водночас радіють сонячним спекотним дням і щиро журяться, що літо закінчилося (цього року я чую цю фразу з початку липня).

Ще хотілося б розповісти про місцеві традиції – серед них є досить кумедні та навіть дивні. Але не хочеться перевантажувати вас читанням, тому доведеться присвятити цій темі окрему публікацію.