Потрапляючи до іншої країни, мимоволі починаєш порівнювати її зі своєю. І ось що впадає у вічі в Ірландії – пенсіонери. На відміну від наших дідусів і особливо бабусь тут немає якогось особливого одягу для людей похилого віку. Ну, знаєте, як у нас досі прийнято: “Я вже старий (стара), навіщо мені купувати нові речі? Доношуватиму що є. Хіба що хустку треба купити та теплі капці”. Тут продовжують носити що звикли і в чому людина почувається комфортно. Вони замолоду не особливо морочаться, що вдягнути. Тут у принципі не завжди можна з упевненістю визначити вік візаві на око: більшість громадян худорляві, з тонкими обличчями та сухою, часто ластовистою шкірою. А ще вони дуже активні. У них не прийнято сидіти на лавках і пліткувати. Це надто нудно. Наприклад, у Баллівоні люди у віці займалися корисною діяльністю. З початку туристичного сезону вони влаштовували заходи щодо прибирання селища Tidy Town (щось на кшталт наших суботників). Коли до села заселили українців – об’єдналися, замовили підручники англійської для різних рівнів та запросили охочих до розмовного клубу: допомагали вивчати мову, спілкувалися, розповідали про себе та свою країну. Я прийшла трохи пізніше за інших і за столом у моїй групі було вже досить тісно, тому Дженні (організатор), запропонувала мені спілкуватися з нею індивідуально. Від неї я дізналася і деяку корисну інформацію, наприклад, що в чагарниках водоростей можна знайти мідій (я, щоправда, не шукала, але раптом довелося б добувати їжу самим), на пірсі можна наловити крабів, а у рибалок з рибальського катера – купити лобстерів по 15 євро за кг (у ресторані вони коштують 50-100 € за порцію).
Ми кілька місяців відвідували кругові тренування під керівництвом фітнес-інструктора та решта спортсменів, крім нашої невеликої компанії, ірландці. Серед них було кілька жінок років 65-70+. Так ось вони своєю витривалістю та фізичною підготовкою дадуть фору багатьом нашим тридцятирічним. Жодної задишки, хрускоту суглобів, “ой, як же все болить, ляжу полежу на килимку між підходами”. Особливо коли з незвички плетешся до готелю в стані побитого собаки, а тут тебе обганяє спритна бабуся і каже “Он там стоїть моя машина, давай я зараз її заберу і підвезу тебе”.
Але що нас вразило найбільше – це літні люди в пабі. Причому обох статей. З паличкою, з ходунками, але випити в п’ятницю – суботу смачного Гіннесса або чогось міцнішого – це святе. Навіть дідусь із кисневим балоном приходив. До речі, на стінах багатьох питних закладів навіть можна побачити дефібрилятор з інструкцією використання. Про всяк випадок.
Особливо дивно, що вони залишаються бадьорими навіть у похилому віці попри все. Вони живуть на радоні; на стінах будинків раз у раз з’являється пліснява; черги до лікаря доки дочекаєшся, вже часто й не треба: чи саме пройшло, чи немає людини – немає проблеми; вони багато п’ють, хоч уряд регулярно підвищує ціни на алкоголь. А середня тривалість життя тут все одно становить майже 82 роки. І незрозуміло, як їм це вдається – природний відбір, Гіннес животворний чи спокій та дружелюбність?
