У самому готелі активність прагне нуля – коли ми тільки приїхали, там можна було піти хіба що в їдальню чи пральню. А вільного часу дуже багато, вдома ми до такого не звикли. Що ж, чому б не дослідити місцевість?
Щоправда, в Ірландії дуже складно одягнутись за погодою, особливо у міжсезоння. При +15 С⁰ у дощовий чи похмурий день прохолодно (а у вітряну погоду холодно), але варто визирнути сонцю – і та сама температура відчувається чи не тропічною спекою. А оскільки погода тут, м’яко кажучи, мінлива, такі перепади стаються по сто разів на день. Спочатку ми багато гуляли околицями, а коли йдеш на прогулянку кілометрів у 10, найменше хочеться тягнути із собою зайві речі (і так ходити з курткою в руках стало нормою). Навіть якщо почитав поради досвідчених і одягнувся багатошарово. Взагалі тут хочеться якийсь одяг-трансформер, який перетворювався б легким помахом руки на шорти з футболкою і навпаки.
Нашим дебютом був похід до замку Гленінах (Gleninagh Castle), що зберігся з XVI ст. Якщо чесно, я очікувала чогось монументальнішого (лише дізнавшись ірландські архітектурні традиції ближче, стало ясно, що тут в принципі не поширені масштабні будівлі). Виною тому Жешувський замок, який ми відвідали, коли були у Польщі транзитом (теж додала у фото для порівняння). Тут же все скромно – невелика площа, 4 поверхи, зате виразно видно ірландський стиль. Він розташований прямо на березі Голуейської затоки і у воєнний час використовувався як оборонна фортеця. Жаль, нам не вдалося потрапити всередину. Неподалік є рукотворна печера релігійного призначення, судячи з внутрішнього оздоблення. Ось вона виглядає особливо цікаво, є в ній щось готичне.
Принагідно на маршруті нам зустрівся Gleninagh North – священний колодязь, який був основним джерелом води в Баллівоні під час посухи. Звісно, незвичні українські мандрівники побоялися пити воду з джерела, де лежать камінчики та монетки, тож просто спробували. Але, оскільки наслідків не було, по дорозі назад напилися сповна, ніби щойно перетнули пустелю Сахара (ми припустилися великої помилки та не взяли з собою воду, тож пити хотілося нещадно, навіть не дивлячися на прохолоду).
Наступним пунктом було піднятися на гору за готелем (щоправда, ірландці називають її пагорбом). У нашому селищі пролягає піша стежка під назвою Burren Way. Нею ми й пішли, щоб ненароком не забрести на приватну територію. Іноді дорога плутала через зарості колючого чагарника, тому одяг має бути максимально закритим. Як же жарко було, доки добиралися до мети! Але воно того коштувало: з висоти відкривався приголомшливий вид на селище, океан, луки і корів і овець, що там пасуться. А ще ми побачили неподалік замок і, спустившись, рушили туди. Виявилося, що це Ньютаун, він належить до коледжу мистецтв і можна увійти всередину. Досить незвичайний антураж з бійницями, низькими склепіннями, гвинтовими сходами та автентичною архітектурою.
