Лімерік – це третє за величиною місто Ірландії. Перше місце займає, само собою, столиця – Дублін, а на другому розташувався Корк. Його населення становить близько 95 тисяч жителів. Два роки тому я, яка прибула з міста-мільйонника, сказала б, що це дуже мало. Але після часу, проведеного тут, мені вже так не здається. Наприклад, у Балливоні мешкає приблизно 250 місцевих мешканців (і приблизно 300 українців). Там, де я живу зараз, кількість мешканців за приблизними мірками – 800-900 осіб. Тож після нашого майже тихого містечка Лімерік досить людний. І вітряний – дається взнаки близькості річки Шаннон. Але мені подобається. Особливо у центрі я почуваюся комфортно. Напевно, це вплив архітектури – тут домінує стиль сучасної Європи. Хоча прилеглі райони наповнені самобутніми ірландськими будинками. Жваві вулиці, велика кількість магазинів, кафе та торгових центрів, доставники їжі з яскравими рюкзаками навіюють ностальгію за українськими життєвими реаліями.
Близько 3 тисячі років тому тут виникло перше поселення, яке розвивалося та згодом доповнилося монастирськими комплексами, датованими V століттям. У ІХ столітті місцевість захопили вікінги. Вони заклали тут у 812 році колонію, що стала Лімеріком. У 977 р. правитель вікінгів Івар загинув і місто перейшло у владу короля Мунстера Бріана Бору. 1173 ознаменувався вторгненням нормандців. Імператор здав місто, попередньо спаливши його вщент, так що загарбникам довелося відновлювати його практично з нуля. А ще Лімерік був столицею однойменної самопроголошеної радянської республіки. Цілих 12 днів, з 15 по 27 квітня 1919 року. А справа була така: цим подіям передували революції та національні визвольні рухи, метою яких була незалежність Ірландії від Британської Корони. Але головним приводом став арешт Роберта Бірна, який працював телефоністом, а у вільний від роботи час перебував у ІРА (Ірландській Республіканській Армії). Його звільнили через присутність на похороні республіканського волонтера, а пізніше засудили до року ув’язнення та важких виправних робіт нібито під приводом незаконного володіння зброєю. У в’язниці він очолив рух за набуття статусу політв’язнів. Після початку репресій проти учасників цього руху він оголосив голодування та потрапив до медустанови, звідки його намагалися визволити соратники з ІРА. Щоправда, під час визвольної операції Роберта було вбито. Провести його в останній шлях вийшло близько 10 000 чоловік, через це влада ввела військовий стан, основним атрибутом якого була необхідність пред’являти перепустку для вільного пересування містом. Робітникам, які перебували в республіканських організаціях, було неможливо отримати цей дозвіл і, відповідно, було неможливо потрапити свої робочі місця, оскільки для цього потрібно було пройти чотири (!) пропускних пункти. Рада профспілок Лімерика оголосила загальний страйк 14 квітня. Оскільки обмеження вдарили не лише по робітникам, а й по роботодавцям, останні підтримали протест. Вже наступного дня страйковий комітет отримав повноваження, організував розподіл продуктів, зайнявся регулюванням цін (які знизилися вдвічі порівняно із звичайними), почав друкувати власні гроші та випускати газети, які закликали до повсюдного страйку в масштабах держави. Британський уряд усвідомив наслідки та пішов на поступки, запропонувавши зняти обмежувальні заходи в обмін на припинення страйків. Страйком спочатку вагався, але в результаті погодився на ці умови.
Але це вже стало історією, а мені хотілося б розповісти про місця, де ми побували. Нашу екскурсійну вилазку ми почали, звичайно, з центральної вулиці (туди прибуває наш автобус). Взагалі спочатку ми йшли до замку короля Джона, але дорогою побачили собор Святої Марії, тому вирішили відвідати і його теж. Ми підійшли на ресепшн із наміром купити вхідні квитки. Співробітник запитав, чи не з України ми часом. Виявилося, що українцям вхід безкоштовний, також нам видали інформаційні буклети українською мовою. Історія собору налічує понад 850 років – він був побудований у далекому 1168 році. Вражає внутрішнє оздоблення, зокрема вітражі, що зображують різні біблійні сцени. Що цікаво, склепіння храму навіть старше за фундамент (так написано у брошурі). Над ними розташована галерея, де знаходилися келії ченців. А стелі збудовані з деревини дубів із лісу Кретлоу: вони також були використані для будівництва Вестмінстерського Собору в Лондоні та королівського палацу в Амстердамі. В одній зі стін можна помітити отвір – це віконце для прокажених. За часів Середньовіччя хворим на цю недугу не дозволялося заходити до церкви, щоб не спровокувати зараження здорових парафіян, тому було знайдено таке ось рішення, щоб вони теж могли відвідувати богослужіння та причащатися.
Далі вирушили за планом – у замок. Його спорудили в 1210 за наказом короля Джона (він же Іоанн Безземельний). Це був англійський правитель, який, до речі, також був братом короля Річарда Левине Серце. В Ірландії Іван був у статусі загарбника і прагнув розширити свої володіння. Отже вибір місця для будівництва був не випадковий – з Королівського острова чудово проглядаються околиці, а кам’янисті ґрунти на березі річки надійно захищають від можливих підкопів. Задовго до появи фортеці це місце вже було заселене – вікінги заснували тут поселення понад 1000 років тому. Про це свідчать елементи їхнього житла та інші артефакти, знайдені на території замку.
Окрім екскурсій та огляду визначних пам’яток тут можна буде взяти участь у різних активностях того часу, наприклад, покататися на середньовічних гойдалках, постріляти з лука, пограти у перетягування каната чи метання підкови. На жаль, під час нашого візиту ці заходи були ще недоступними.
Оскільки замок замислювався як оборонна споруда, його стіни пережили кілька облог і цілком закономірно пізнали суттєві руйнування. Згодом все було реконструйовано, але й зараз там залишились ділянки, де можна побачити первісні фрагменти.
