Вибачте мене за невелике затишшя – я вирішила вирушити у відпустку. Оскільки я пишу новини та веду блог про Ірландію, я багато читаю про цю країну. Так я дізналася, що часто місцеві жителі їдуть в інші країни з метою економії. Все-таки країна – лідер із дорожнечі життя. Ось і ми наслідували їх приклад, а заразом насолодилися сонцем, культурно збагатилися, отримали масу вражень і порівняли їх зі своєю думкою про життя в Україні та в Ірландії. Спочатку ми провели 3 дні в Римі (це, звичайно, не про економію – ціни тут досить високі) – це була подорож, насичена екскурсіями, пішими прогулянками та гастрономічними вишукуваннями. Ну а потім махнули на тиждень до Валенсії – відпочити після надміру активного руху, погріти кістки на пляжі та досхочу накупатися в ТЕПЛОМУ морі. Але про це я якось напишу окремо. Ця історія про те, що незважаючи на те, що всі дороги ведуть до Риму, моя мене веде до Ірландії: навіть там ми примудрилися знайти куточки, де панує атмосфера цієї країни. Напевно, за майже півтора року, прожитих на Смарагдовому острові, ми увібрали її менталітет і вона перетворилася на своєрідну зону комфорту.
Приїхали ми ввечері, квартиру орендували в центрі Вічного міста (ближче до основних визначних пам’яток) і вирушили відвідати страви італійської кухні на історичній батьківщині. Однак незабаром робочий день ресторанів добіг кінця, зате було відкрито заклад навпроти нашого тимчасового житла. Вирішили посидіти на літньому майданчику, заразом поділитися враженнями та поспостерігати за жителями. І так там комфортно було, ось прямо у своїй тарілці себе почували. Наступного дня пішли туди знову: там транслювався футбольний матч «Україна – Італія». І тільки тоді усвідомили, що нас так привабило у цьому місці – це виявився ірландський ресторан під назвою «Abbey Theatre». З традиційною атрибутикою, привітним колективом, галасливими відвідувачами, прапорцями та фотографіями та рекламою Bank of Ireland – куди ж без неї.
Ще я часто ловила себе на думці, що на національних прапорах якісь неправильні кольори: має бути інший відтінок зеленого та помаранчевий замість червоного. Обговорили: з’ясувалося, що таке відчуття переслідує не лише мене. Одного разу навіть побачили «правильне» забарвлення – спочатку подумали, що на сонці сильно вигорів, ні – це був ще один ірландський паб.
Не можу похвалитися, що я досконально вивчила місцеву сферу послуг, але ремонт у квартирі, де ми жили, був зроблений у класичних ірландських традиціях, а саме з перевагою стилю «і так зійде»: там нерівно, тут затирали шви і заразом підфарбували плитку, душові двері взагалі витвір мистецтва – між їх нижньою частиною та піддоном зазор у кілька сантиметрів, що забезпечує стабільний потоп після кожного використання.
А ось Іспанія настільки разюче відрізняється, що там за всього бажання важко знайти схожість з Ірландією, хіба що там панує така сама неквапливість. І у порту Валенсії можна зустріти яхти під ірландським прапором. А так трохи скучила за “Hi, how are you?” – Іспанці навіть не реагують на англомовні привітання. Там важко зустріти людей, які розмовляють англійською: більшість не розуміє, а ті, хто зрозумів питання, відповідають іспанською. Якщо сказати, що не знаєш їхньої мови, повторять те саме, але голосніше.
Але знаєте, одне незмінно – куди б я не поїхала, до Ірландії я повертаюся як додому – така дружня атмосфера. Хоч би якими не були красивими, величними чи теплими інші країни, тут холодний клімат з лишком компенсують люди. Ось із останнього: ми приземлилися в аеропорту Дубліна і до автобуса залишалося кілька годин. Пішли до кав’ярні, там був вільний столик, але нам не вистачило двох стільців. Запитали в інших відвідувачів, чи не зайняте місце біля них і нам одразу з усіх боків почали пропонувати вільні стільці.
