Сьогодні, 14 лютого, майже у всьому світі святкують День святого Валентина, який вважається покровителем закоханих, заручених та божевільних. До речі, у Німеччині навіть заведено прикрашати з такої нагоди психіатричні клініки.
Взагалі існує кілька легенд, що розповідають, звідки взялося це свято і ким, власне, був Валентин Тернійський (достовірно відомо лише те, що він був римським священиком, який жив у III столітті н.е.). І відносяться вони до епохи Стародавнього Риму.
Перша легенда (найпоширеніша) говорить, що Валентин був чуйною і доброю людиною, яка всіляко прагнула допомогти закоханим: проводила обряди вінчання, сприяла написанню любовних послань, мирила тих, хто перебуває в сварці. Однак робив він це у воєнний час, що не влаштовувало імператора Клавдія II, який вважав, що одруження погано впливає на військові якості та заборонив одруження для легіонерів. Тому Валентин проводив церемонії таємно і, коли про це стало відомо, його кинули до в’язниці чекати на виконання вироку – страти. Там він зустрів дочку тюремника (за однією з версій, вона була глухою, за іншою – сліпою). Він зцілив дівчину, а перед тим, як його повели на ешафот, залишив їй послання з простим підписом “Твій Валентин”. Саме ця записка і трансформувалася згодом у валентинки. А дата святкування – не що інше, як день, коли святий був страчений.
Згідно з другим переказом, св.Валентин був римським патрицієм, який не тільки сповідував християнську віру, а й звертав до неї свою прислугу, для якої це могло закінчитися дуже сумно: їх заарештували та засудили до смерті. Самого патриція, втім, не чіпали з поваги до соціального стану. Він вирішив підтримати своїх підданих, відправивши арештантам червоне серце – послання, що символізує любов до Господа. А в день страти, як людина благородна і жертовна, він запропонував обміняти своє життя на свободу його вірних слуг.
Третя версія сягає корінням у часи язичництва і пов’язана з прославленням весни та родючості: 15 лютого римляни святкували луперкалії, вшановуючи при цьому бога Фавна. Народ молився про примноження худоби та про те, щоб на стада не нападали вовки. Не обходилося і без жертвопринесення козла, зі шкіри якого попередньо виготовлялися тонкі довгі ремені “фебруа” (саме вони дали назву місяцю). Цими ременями потрібно було шмагати перехожих: вважалося, що ритуал допомагає залучити удачу, сприяє появі міцного потомства, а жінкам полегшує пологи. А оскільки покровитель святкування Фавн був далеко не взірцем моралі та цнотливості, такі фестивалі супроводжувалися оргіями та вседозволеністю. До речі, аналогічні ритуальні ігри існували і в античних греків і звалися Панургії (на честь Пана). Але не так просто викорінити язичницькі звичаї, тому з приходом християнства їх спробували втиснути в рамки пристойності. Тут і прийшла на допомогу легенда про св.Валентина, яка подарувала світові свято кохання саме у тому форматі, в якому воно відоме нам донині.
До чого тут Ірландія, запитаєте ви? Це й несподівано – саме тут св. Валентин знайшов останній притулок. Папа Григорій XVI в 1826 подарував ірландському священикові Джону Спратту мощі святого. Вони зберігаються у невеликому саркофазі в Кармелітській церкві, яка знаходиться у Дубліні на вулиці Уайтфрайар. Пари, які люблять одне одного, приходять туди отримати благословення, а в День усіх закоханих там можна освятити обручки під час спеціальної церемонії.
До речі, Валентин – не єдиний святий, останки якого покояться на Смарагдовому острові, але про це я розповім в окремому матеріалі.
