Що мене вразило, коли ми тільки-но приїхали, це повсюдне використання паперових листів. При тому що всюди залишаєш електронку. Особливо актуально це було спочатку: спершу прийшов лист, що нам оформлять PPSN – особистий номер державної служби (щось на кшталт нашого ІПН) – далі сама картка з номером PPS. Потім були повідомлення про призначення виплат, лист з інформацією про те, що платіж доступний у поштовому відділенні (і ні слова про те, в якому саме: наш опинився в містечку за 30 км). Якщо надсилають щось на email, зазвичай повідомляють про це за допомогою паперового листа та смскою, про всяк випадок. Економити папір – ні, не чули.

А найбільше мені подобається такий момент. Припустимо, потрібно заповнити будь-які документи. Їдеш у відповідне відомство, отримуєш бланк, збираєшся там же заповнити та віддати, але їм так не підходить: треба поштою відправити. Було б логічно, якби на адресу головного офісу чи іншої філії, але ні. Зате треба віддати належне, кореспонденція доставляється швидко, відповідь можна очікувати вже наступного дня.

Нещодавно у нас був курйозний випадок. Дзвінок у двері, відчиняю – листоноша. Запитує: “Ти Ірина?”. На мою ствердну відповідь простягає 2 коробки та 2 конверти, а я нічого не замовляла. Дивлюся адресу – посилки для сусідки-тезки. Один лист нам і один – барменові, який живе за кілька будинків. Повідомила йому про це, він попросив ще раз подивитися листа, який він приніс за адресою – щоб переконатися.

Раніше сусід отримав повідомлення від відправника про те, що його замовлення доставлено, але не саму посилку. Пішов на пошту з’ясовувати – виявилося, її віднесли до готелю для біженців неподалік, бо там є людина з таким самим ім’ям. Тобто орієнтувалися не за адресою, не за еіркодом (аналог нашого індексу), не за прізвищем (наші прізвища їм взагалі здаються чимось важковимовним – мене іноді просять озвучити, як це вимовляється) – просто на ім’я. У такому контексті одна з версій походження різнокольорових дверей в Ірландії виглядає цілком правдоподібною.

Посилки взагалі тут, буває, губляться дивним чином. Коли ми тільки переїхали до будинку, замовили журнальний столик у вітальню. Було це приблизно у січні-лютому 2023 року. Так його досі не доставили: спочатку відображався статус «проходження митниці», потім і зовсім зник з радарів. Напевно, перекочував у житло якогось митника. Зв’язалися з цього приводу з продавцем, з’ясовувати, звичайно ж, ніхто нічого не став, нам просто відповіли: «Ок, відправ товар назад і я поверну тобі гроші». Повторюю, що я його так і не отримала, на що незворушна відповідь: “Ну нічого, відправ, коли отримаєш”.

З кур’єрськими службами також не завжди все гладко. Ну, знаєте, щось на зразок “у мене посилка для вашого хлопчика, тільки я вам її не віддам”. Приїхав якось кур’єр, простягає мені замовлення та спеціальний девайс, щоб я там автограф залишила, а потім каже, що змушений забрати посилку назад на склад, бо за відомостями він її ще не отримав. Щоправда, все ж таки зателефонував керівництву, там його проінструктували, як чинити в таких випадках, у результаті віддав.

Ще в Ірландії ми забули про швидку доставку. Мабуть, в Україні нас розпестили. Вдома у мене частенько траплялося так, що вночі я в пориві шопоголізму оформила покупку, а на ранок мене буде дзвінок від кур’єра з повідомленням, що він приїде за годину. Тут термін очікуваної доставки становить від 5 днів. Наступного дня привозять лише замовлення із продуктового супермаркету. Через 2 дні (за умови, якщо товар є в наявності безпосередньо в цій торговій точці) можна чекати на посилку з магазинів, які знаходяться в годині їзди на автомобілі. Але це не точно.

Подзвонили господині. Запитали дозволу пофарбувати стіни. Вона надіслала фахівця, той оглянув усе уважно та виніс вердикт: треба утеплювати зовні, але буде дуже дорого. Як тимчасове рішення запропонував встановити вентиляційні грати в кожній кімнаті. Встановили (щось із розряду “все чудесатіше та чудесатіше”): ми звикли, що їх шурупами прикручують, але ні – місцеві умільці прибили цвяхами. Через тиждень прийшов маляр. Спочатку наніс на пошкоджені ділянки (крім тих, що під ґратами вентиляції), антигрибкове покриття, потім пофарбував. Ми пропонували зробити за нашими українськими стандартами – зняти старі шпалери, обробити, пофарбувати. Але ні. Він підклеїв шпалери (які вже більше нагадують фанеру – стільки на них шарів фарби, що навіть цікаво, скільки вони ще зможуть витримати) і пофарбував їх ще раз. Лендледі сказала, що нам потрібно більше топити (хоча до цього говорила, що ми використовуємо котел надзвичайно марнотратно – цілих 5 годин на добу, при тому що вони включають його максимум на 2 години: 1 вранці та 1 увечері).

Пробувала я і лайфхак від ірландської господині. Вона радила поставити ємності із сіллю у кімнатах. Не працює. Можливо тому, що не уточнювався обсяг тари. Я розмістила по парі банок, а потрібно було відро, мабуть. Через кілька тижнів сіль під впливом вологи злиплася в непорушну структуру, а на її поверхні накопичилася вода (десь третина від загальної кількості абсорбенту).

Поки що все проходить нормально, щиро сподіваюся, що допомогли вищезазначені заходи. Але вже готуюся взяти на озброєння методи, якими поділився мій колега Андрій, який веде сайт із сімейства UArek Українці в Ізраїлі. Я думала, це тут у нас така напасть, бо вологість підвищена, будинки старі, фундаменту немає. Але, як виявилося, в ізраїльтян такі ж проблеми. Але у них хоч би кондиціонери є. І клімат тепліший. А у нас літо не поспішає починатися, якщо так і далі піде, доведеться вибирати осушувач повітря просто зараз.

Близько 3 тисячі років тому тут виникло перше поселення, яке розвивалося та згодом доповнилося монастирськими комплексами, датованими V століттям. У ІХ столітті місцевість захопили вікінги. Вони заклали тут у 812 році колонію, що стала Лімеріком. У 977 р. правитель вікінгів Івар загинув і місто перейшло у владу короля Мунстера Бріана Бору. 1173 ознаменувався вторгненням нормандців. Імператор здав місто, попередньо спаливши його вщент, так що загарбникам довелося відновлювати його практично з нуля. А ще Лімерік був столицею однойменної самопроголошеної радянської республіки. Цілих 12 днів, з 15 по 27 квітня 1919 року. А справа була така: цим подіям передували революції та національні визвольні рухи, метою яких була незалежність Ірландії від Британської Корони. Але головним приводом став арешт Роберта Бірна, який працював телефоністом, а у вільний від роботи час перебував у ІРА (Ірландській Республіканській Армії). Його звільнили через присутність на похороні республіканського волонтера, а пізніше засудили до року ув’язнення та важких виправних робіт нібито під приводом незаконного володіння зброєю. У в’язниці він очолив рух за набуття статусу політв’язнів. Після початку репресій проти учасників цього руху він оголосив голодування та потрапив до медустанови, звідки його намагалися визволити соратники з ІРА. Щоправда, під час визвольної операції Роберта було вбито. Провести його в останній шлях вийшло близько 10 000 чоловік, через це влада ввела військовий стан, основним атрибутом якого була необхідність пред’являти перепустку для вільного пересування містом. Робітникам, які перебували в республіканських організаціях, було неможливо отримати цей дозвіл і, відповідно, було неможливо потрапити свої робочі місця, оскільки для цього потрібно було пройти чотири (!) пропускних пункти. Рада профспілок Лімерика оголосила загальний страйк 14 квітня. Оскільки обмеження вдарили не лише по робітникам, а й по роботодавцям, останні підтримали протест. Вже наступного дня страйковий комітет отримав повноваження, організував розподіл продуктів, зайнявся регулюванням цін (які знизилися вдвічі порівняно із звичайними), почав друкувати власні гроші та випускати газети, які закликали до повсюдного страйку в масштабах держави. Британський уряд усвідомив наслідки та пішов на поступки, запропонувавши зняти обмежувальні заходи в обмін на припинення страйків. Страйком спочатку вагався, але в результаті погодився на ці умови.

Але це вже стало історією, а мені хотілося б розповісти про місця, де ми побували. Нашу екскурсійну вилазку ми почали, звичайно, з центральної вулиці (туди прибуває наш автобус). Взагалі спочатку ми йшли до замку короля Джона, але дорогою побачили собор Святої Марії, тому вирішили відвідати і його теж. Ми підійшли на ресепшн із наміром купити вхідні квитки. Співробітник запитав, чи не з України ми часом. Виявилося, що українцям вхід безкоштовний, також нам видали інформаційні буклети українською мовою. Історія собору налічує понад 850 років – він був побудований у далекому 1168 році. Вражає внутрішнє оздоблення, зокрема вітражі, що зображують різні біблійні сцени. Що цікаво, склепіння храму навіть старше за фундамент (так написано у брошурі). Над ними розташована галерея, де знаходилися келії ченців. А стелі збудовані з деревини дубів із лісу Кретлоу: вони також були використані для будівництва Вестмінстерського Собору в Лондоні та королівського палацу в Амстердамі. В одній зі стін можна помітити отвір – це віконце для прокажених. За часів Середньовіччя хворим на цю недугу не дозволялося заходити до церкви, щоб не спровокувати зараження здорових парафіян, тому було знайдено таке ось рішення, щоб вони теж могли відвідувати богослужіння та причащатися.

Далі вирушили за планом – у замок. Його спорудили в 1210 за наказом короля Джона (він же Іоанн Безземельний). Це був англійський правитель, який, до речі, також був братом короля Річарда Левине Серце. В Ірландії Іван був у статусі загарбника і прагнув розширити свої володіння. Отже вибір місця для будівництва був не випадковий – з Королівського острова чудово проглядаються околиці, а кам’янисті ґрунти на березі річки надійно захищають від можливих підкопів. Задовго до появи фортеці це місце вже було заселене – вікінги заснували тут поселення понад 1000 років тому. Про це свідчать елементи їхнього житла та інші артефакти, знайдені на території замку.

Окрім екскурсій та огляду визначних пам’яток тут можна буде взяти участь у різних активностях того часу, наприклад, покататися на середньовічних гойдалках, постріляти з лука, пограти у перетягування каната чи метання підкови. На жаль, під час нашого візиту ці заходи були ще недоступними.

Оскільки замок замислювався як оборонна споруда, його стіни пережили кілька облог і цілком закономірно пізнали суттєві руйнування. Згодом все було реконструйовано, але й зараз там залишились ділянки, де можна побачити первісні фрагменти.

На цих вуличках, у будинках та закладах прямо поринаєш у минуле, настільки якісно все стилізовано під старовину, причому з урахуванням різних часових епох. Доповнюють відповідність костюми тих років, у які одягнені працівники. І хоча замок неодноразово зазнавав реставрації, деякі предмети інтер’єру датуються XV-XVI століттями. Бажано їхати туди в погожий день, інакше дощ та вітер можуть затьмарити враження.

Відразу після виходу на територію комплексу ми опиняємося біля загону з козами та чарівними маленькими козенятами, далі йдуть будиночки та технічні споруди з меблями, обладнанням та начиннями тих років: будинок рибалки, кузня, житла простих селян. Також можна заглянути на експозицію, де представлені костюми, фотографії та демонструється фільм про проведення банкетів. До речі, приблизно за €50 після 17:30 можна побувати на цьому святкуванні, що супроводжується музикою, піснями та танцями, та скуштувати традиційні страви. Я збираюся спробувати цей формат наступного разу, зараз це був спонтанний захід. Потрібно було готуватися заздалегідь та забронювати нічліг.

У самому замку кілька поверхів, піднятися на які можна різними сходами. Там можна заглянути в покої, відвідати банкетний зал, а потім опинитися на оглядовому майданчику з видом на річку та інші околиці. Також можна зайти до кімнат, де мешкали жителі замку. Одна з них, зважаючи на все, раніше належала мисливцеві – про це свідчить опудало зайця на одній з кушеток.

Далі ми пройшли вулицями, заходячи до зустрічних будов. Там так чітко простежується еволюція житлових умов, залежно від рівня достатку. У міру просування будинки стають ширшими та вищими, причому зовні це непомітно. А всередині бачимо кімнати, схожі на горища, піднятися в які можна за допомогою приставних сходів.

Так ми виходимо на центральну вулицю, де зосереджені головні будівлі: школа зі шкільним стадіоном (який зараз перетворився на дитячий майданчик), обитель лікаря та за сумісництвом кабінет з усім інструментарієм та обладнанням того часу, заставний будинок, пошта, сувенірна крамниця, магазин солодощів, ательє, старовинний бар (але це лише експозиція) та паб зі стилізованим антуражем, де можна придбати різні напої.

Далі ми попрямували у бік ферми, де утримуються кролики, поні та кізочки. Кіз та коней навіть можна погладити. Звідти виходимо до ставка, прикрашеного казковими фігурками. Потім потрапляємо до просторого луки, на якому пасуться олені. Піднімаючись нагору, опиняємось на наступній локації – поряд з будинком Бунратті. Думаю, це найрозкішніше житло в маєтку, але на той момент половина кімнат була закрита на реконструкцію.

Вийшовши звідти, варто пройти в сад, який ніби зійшов зі сторінок «Аліси в країні чудес». Пройшовши через нього, можна потрапити до церкви, а ще до бібліотеки фей, де містяться книги заклинань, бажань та мрій. Звідти відкривається шлях до струмка з міні-водоспадом. Туристи часто пробираються через струмок у пошуках гарного виду. Будьте обережні – камені біля води можуть бути слизькими, а попереджувальні знаки говорять про те, що водойма досить глибока.

Ну а далі коло замкнулося і ми повернулися в серце селища – на вулицю, де розташовані магазини та заклади сфери послуг. Там можна влаштувати привал на літньому майданчику з лавами та столиками. Перекушування можна роздобути в кафе в селі або принести з собою.

Можна довго розповідати про це місце, супроводжуючи це все картинками, але, на жаль, жодна фотографія не здатна передати автентичність та неповторний колорит, що панують тут. Тому рекомендую побачити все на власні очі.

Їжу теж слід було готувати на вогнищі, особливе місце відводилося вівсяному пирогу, причому частину цього частування віддавали духам, щоб вони давали заступництво та захист стадам і отарам. Підношення належали і хижакам, які становлять загрозу для тваринництва. Це було особливо актуально, адже на Белтейні селяни виводили своїх сільськогосподарських тварин на луки для випасу. А після згасання полум’я попелом, що залишився, натиралися та посипали їм тварин і торішній урожай.

Важливий атрибут заходу – Травневе дерево. Зазвичай це була ялина або рослина, що виросла серед поселення. Його прикрашали клаптями тканини та загадували бажання (кожному побажанню відповідав свій відтінок). Закінчивши прикрашати головне дерево, перемикалися на менші об’єкти: горобину, гостролист, глід, платан. Як декор використовували свічки, стрічки, квіти, мушлі та рослинні гірлянди. Уся ця краса залишалася до кінця місяця.

Згідно з кельтськими повір’ями, у цей період межа між нашим і потойбічним світами витончується, так само, як і під час Самайну. Люди прагнули захиститися від чарів і підступів міфічних істот, наприклад, крадіжки майбутнього врожаю, молока та олії. Для цього розвішували над входом гілки горобини, поміщали під маслобійню 3 вугілля, а в сараях і на коров’ячих хвостах прив’язували зрізані під час святкування гілочки. Не прийнято було ділитися вогнем, їжею та напоями, особливо неприпустимим вважалося пригощати сусідів молоком: вірування говорили, що це прямий шлях, щоб втратити цей поживний продукт, передавши його корові сусідів. Зате біля порога чи біля деревного коріння залишали підношення для фей та ельфів.

Ця пора була нерозривно пов’язана з любовними обрядами. Хлопці та дівчата йшли на всю ніч у лісові зарості, проводячи там час за іграми. Але травневі шлюби вважалися короткочасними – ці відносини рідко тривали довше, ніж до кінця літа. Після танців біля Травневого дерева проходили вибори короля та королеви (це були найпривабливіші представники молоді), їх коронували вінками, вшановували та обдаровували різними дарами. Ця пара вважалася до кінця травня чоловіком і дружиною, а після закінчення виділеного терміну вони розлучалися.

Список доступних дат зараз оновлюється щоп’ятниці о 17:00. Я спробувала увійти точно в цей час, але система видала, що все вже зайняте. Увійшла заново – і Алілуя – ось він, слот. Отже, якщо щось не вийшло спочатку, потрібно спробувати ще раз.

Їх, правда, розхоплюють, як гарячі пиріжки, але через тиждень можна спробувати щастя знову. У мене спершу так і було: доки я роздумувала, чи підходить мені цей час і як краще спланувати поїздку, усі зайняли більш спритні співвітчизники. Але наступного разу в мене вийшло.

Є ще кілька моментів, які потрібно враховувати при бронюванні. По-перше, потрібно уважно поставитися до вибору послуги. Вас приймуть лише за відповідним записом: якщо потрібне оформлення нового документа, а зазначено продовження, у прийомі відмовить. Другий момент – місце у черзі має бути зареєстроване на особу, яка оформляє документ (або на його представника, якому належить з’явитися на прийом). Але це цілком доцільно, оскільки раніше особливо заповзятливі громадяни займали вільні слоти до посольства України в Ірландії, а потім продавали нужденним. Або пропонували послугу «зловити слот» за гроші. Зараз для реєстрації необхідно підтвердити особу за допомогою електронного підпису або банківського додатку.

Записатися на прийом до консульства України в Ірландії можна за посиланням. Саме посольство розташоване за адресою: 16 Elgin Rd, Ballsbridge, Dublin 4, D04 NY31.

Ну а поки що анонсую цикл статей про Дублін і мої враження про столицю: я раніше писала про деякі пам’ятки, не бачачи їх наживо – тепер хочу поділитися особистою думкою.

Цього року я зустрічатиму вже другий День святого Патрика в Ірландії. Хотілося б побачити, з яким розмахом це відбувається в Дубліні, а поки що розповім, як це проходило торік у сільській місцевості. Хода стартувала в сусідньому селі і народу було просто неміряно. Головною вулицею проїхала транспортна колона, в якій були присутні будь-які автомобілі: легкові, поліцейські, пожежні, трактори. Але головною визначною пам’яткою були вантажівки з платформами, що перевозили костюмовану публіку. Особливо запам’ятався хлопчик в образі Папи Римського та масці з “ефектом Мона Лізи” – з якого боку не глянь, здається, що він дивиться прямо на тебе. Звісно, костюми не такі різноманітні, як на Геловін, але теж є на що подивитися. Важливий атрибут – музиканти, які грають на волинках. Цілий оркестр. Але найголовніше, мабуть, атмосфера загальних веселощів і безтурботності. Ну а після параду всі дружно йдуть у паб. Однак доступні місця там з’являються пізніше ввечері: вдень навіть потрапити до барної стійки – проблема з зірочкою. І це при тому, що більшість відвідувачів приймають своє замовлення і виходять на вулицю.

Що стосується традицій, то тут все досить просто: потрібно багато пити (бажано темне пиво, в ідеалі Guinness, або віскі), смачно поїсти (навіть якщо День Патріка припадає на Великий пост, церква робить винятки з цього приводу) та додати в свій образ щось зелене (тих, хто зневажливо ставиться до цієї традиції, дозволяється ущіпнути).

Особлива увага приділяється трилиснику (shamrock): ірландці ще з часів друїдів вважали, що він володіє магічними властивостями. І знаходження цієї рослини з чотирма пелюстками вважається величезним успіхом. А щоб забезпечити собі удачу, здоров’я та інші поліпшення в житті, потрібно «осушити трилисник»: покласти конюшину в склянку віскі, випити напій, а лист кинути через ліве плече.

Інший символ свята – лепрекон, казкова істота, на кшталт гному у зеленій мантії, який охороняє незліченні багатства. І якщо на небі з’явилася веселка, це означає, що він відкрив свій горщик із золотом.

Мій друг нещодавно відвідав барбер-шоп та розповів про ще один місцевий звичай. Він був дещо стривожений, що майстер був трохи напідпитку, і це коли час тільки подолав полудень. Але перукар поставив ще два пива (одне для себе, інше для клієнта) і пояснив, що це підготовка до Дня святого Патріка. Що кожен поважаючий себе ірландець на торжестві повинен випити стільки алкоголю, щоб досягти ледве живого стану: тоді він відродиться і очиститься від гріхів. І щоб організм не зазнав алкогольного шоку, «тренуватися» потрібно починати десь за тиждень до заходу.

Заздалегідь з’являється святковий дух в повітрі завдяки прикрасам. Приблизно за тиждень до знаменної дати я побачила за вікном розтяжки з трикутними прапорцями в кольорах національного прапора – їх повісили між будинками по всій центральній вулиці. Майже всі державні установи розмістили на вітринах і фасадах відповідні атрибути, а деякі дерева були прикрашені зеленими гірляндами. Загалом країна стала ще більш смарагдовою, ніж зазвичай.

Про те, хто такий Патрік і чому він такий важливий в ірландській культурі, читайте у наступній статті.

Якщо вірити ірландському переказу, все почалося з того, що свята Бригітта поскаржилася святому Патріку на те, що багато дівчат в її монастирі відчувають нерозділене кохання та страждають від того, що громадські звичаї диктують терпляче чекати, поки чоловік не зробить пропозиції руки і серця. Жіноча ж ініціатива у відносинах заборонялася та вважалася недоречною. Патрік перейнявся співчуттям до нелегкої жіночої долі та дозволив жінкам самим вирішувати, за кого вийти заміж, але обмежив це право лише високосним роком (який згодом дуже скоротився до одного дня раз на 4 роки).

Є легенда, що у XIII столітті шотландські лорди навіть утвердили цей звичай на законодавчому рівні (щоправда, документальне підтвердження знайти так і не вдалося). А причиною цього стала загибель великої кількості лицарів під час численних воєн, турнірів та поєдинків. Дефіцит женихів, природно, викликав збільшення чисельності старих дів. Тому було вирішено один день раз на 4 роки дозволити жінкам діяти, а не чекати рішучих дій від потенційного кандидата у супутники життя. Згодом подібна практика поширилася і в інших країнах Європи.

Взагалі існує кілька легенд, що розповідають, звідки взялося це свято і ким, власне, був Валентин Тернійський (достовірно відомо лише те, що він був римським священиком, який жив у III столітті н.е.). І відносяться вони до епохи Стародавнього Риму.

Перша легенда (найпоширеніша) говорить, що Валентин був чуйною і доброю людиною, яка всіляко прагнула допомогти закоханим: проводила обряди вінчання, сприяла написанню любовних послань, мирила тих, хто перебуває в сварці. Однак робив він це у воєнний час, що не влаштовувало імператора Клавдія II, який вважав, що одруження погано впливає на військові якості та заборонив одруження для легіонерів. Тому Валентин проводив церемонії таємно і, коли про це стало відомо, його кинули до в’язниці чекати на виконання вироку – страти. Там він зустрів дочку тюремника (за однією з версій, вона була глухою, за іншою – сліпою). Він зцілив дівчину, а перед тим, як його повели на ешафот, залишив їй послання з простим підписом “Твій Валентин”. Саме ця записка і трансформувалася згодом у валентинки. А дата святкування – не що інше, як день, коли святий був страчений.

Згідно з другим переказом, св.Валентин був римським патрицієм, який не тільки сповідував християнську віру, а й звертав до неї свою прислугу, для якої це могло закінчитися дуже сумно: їх заарештували та засудили до смерті. Самого патриція, втім, не чіпали з поваги до соціального стану. Він вирішив підтримати своїх підданих, відправивши арештантам червоне серце – послання, що символізує любов до Господа. А в день страти, як людина благородна і жертовна, він запропонував обміняти своє життя на свободу його вірних слуг.

Третя версія сягає корінням у часи язичництва і пов’язана з прославленням весни та родючості: 15 лютого римляни святкували луперкалії, вшановуючи при цьому бога Фавна. Народ молився про примноження худоби та про те, щоб на стада не нападали вовки. Не обходилося і без жертвопринесення козла, зі шкіри якого попередньо виготовлялися тонкі довгі ремені “фебруа” (саме вони дали назву місяцю). Цими ременями потрібно було шмагати перехожих: вважалося, що ритуал допомагає залучити удачу, сприяє появі міцного потомства, а жінкам полегшує пологи. А оскільки покровитель святкування Фавн був далеко не взірцем моралі та цнотливості, такі фестивалі супроводжувалися оргіями та вседозволеністю. До речі, аналогічні ритуальні ігри існували і в античних греків і звалися Панургії (на честь Пана). Але не так просто викорінити язичницькі звичаї, тому з приходом християнства їх спробували втиснути в рамки пристойності. Тут і прийшла на допомогу легенда про св.Валентина, яка подарувала світові свято кохання саме у тому форматі, в якому воно відоме нам донині.

До чого тут Ірландія, запитаєте ви? Це й несподівано – саме тут св. Валентин знайшов останній притулок. Папа Григорій XVI в 1826 подарував ірландському священикові Джону Спратту мощі святого. Вони зберігаються у невеликому саркофазі в Кармелітській церкві, яка знаходиться у Дубліні на вулиці Уайтфрайар. Пари, які люблять одне одного, приходять туди отримати благословення, а в День усіх закоханих там можна освятити обручки під час спеціальної церемонії.

До речі, Валентин – не єдиний святий, останки якого покояться на Смарагдовому острові, але про це я розповім в окремому матеріалі.

Взагалі сама ця традиція родом з Англії, проте набула поширення і в Ірландії. За легендою, мешканка Олні в Бакінгемширі забула про богослужіння, захопившись приготуванням млинців. Схаменулась вона тільки почувши дзвін, що скликає парафіян до служби. А в 1445 році в цьому ж містечку було проведено першу гонку з млинцями, яка тепер повторюється щорічно.

Ірландці привнесли у святкування власні звичаї, наприклад, слід було зберегти після Різдва гостролист, а потім кинути його в полум’я, на якому передбачалося випікати млинці. Особливе місце займали ворожіння на наречених, а ще багато закоханих прагнули одружитися перед цим днем, інакше потім довелося б чекати на закінчення посту, щоб відгуляти весілля.

На півдні Ірландії існували дивні традиції, які дискримінують тих, хто ще не зустрів свого кохання. Після заходу сонця вулиці наповнювалися процесіями, які відловлювали самотніх. Нещасну здобич належало відшльопати, вигукуючи “Йди до Скеллігів” (це острови біля узбережжя округу Керрі). Згідно з повір’ям, там Попільна середа приходить пізніше, бо досі діє старий календар. Отже, ті, хто не встиг зв’язати себе узами шлюбу, мають час зробити це на Скеллізі до настання Великого посту.

На тих, хто не скористався і цим шансом, чекала Крейдова неділя, коли на спинах холостяків крейдою або фарбою для маркування овець (яка насилу піддавалася відмиванню) малювали хрести та інші символи. Все це дійство супроводжувалося насмішками та котячими криками. Але й це ще був не кінець знущань з неодружених: попереду ще був Соляний понеділок. У деяких графствах самотніх було прийнято посипати сіллю, щоб забезпечити їм збереження ще на один рік. Однак ці ритуали зникли в середині XX століття, залишивши лише найсмачніший день святкового тижня.

В Ірландії особливо популярні великі млинці, які потрібно збризнути лимонним соком, притрусити цукровою пудрою та подавати складеними вчетверо. А в місцевих продуктових магазинах напередодні свята виділяються окремі полиці, на яких представлені товари для приготування млинців: готові суміші, які потрібно лише розбавити молоком, щоб вийшло тісто для млинців; ягоди, топінги, вершки та баночки із соком лимона. У багатьох ресторанах та кав’ярнях на відвідувачів чекає комплімент від закладу у вигляді безкоштовних млинців.