Нещодавно стався у нас випадок, внаслідок якого ми знову познайомилися з медичною допомогою в Ірландії. На цей раз з гарного боку. Що називається, ніщо не віщувало. Я вранці провела сина до школи і, оскільки день у мене був вільний, вирішила ще трохи подрімати. Але незабаром з ласкавих обіймів Морфея мене висмикнув телефонний дзвінок. Ось щойно я була у своїй квартирі в Дніпрі, а за мить дзвонить директор школи, в якій навчається дитина, і схвильовано, з характерною ірландською вимовою, починає мені щось говорити. Я і в розквіті здатності до аудіювання її насилу розумію, а тут спросоння, ще й мова спотворюється телефонними перешкодами. Спробувала здогадатися за контекстом, але також не вийшло: не хотіли ці слова ніяк вкладатися в злагоджену конструкцію. З того, що мені вдалося розібрати, було your son (твій син), his uncle (його дядько – ну це я так думала), Will you collect him today? (Ти забереш його сьогодні?). Відповідаю, що ніби не збиралася і він має повернутися додому на шкільному автобусі, при цьому марно намагаюся зрозуміти, до чого тут взагалі мій брат. Зрештою здалася і попросила написати мені повідомленням. Тут все і прояснилося: текст листа говорив, що Артем впав і пошкодив щиколотку (ось вони, проблеми перекладу – “щиколотка” англійською – “ankle”: звучить як “дядько”, пишеться інакше).
Приїхала забирати, з розмови з учителькою з’ясувалося, що він стрибав на батуті, невдало приземлився і тепер пошкоджене місце набрякло і треба їхати до лікарні на рентген, щоб виключити перелом. Згадала, як я ходила до місцевого медичного центру за направленням і мені сказали повертатися через 2 тижні, бо зараз лікар зайнятий. Запитала, де можуть прийняти сьогодні, мене забезпечили адресою лікарні неподалік. Чесно кажучи, я чекала, що ми там застрягнемо на весь день, якщо не довше. Підійшла на ресепшн, записалася на прийом, нас відправили до зали очікування чекати, коли викличуть. Напрочуд, це сталося приблизно через 5 хвилин очікування. Вийшла медсестра та проводила до палати приймального відділення, подивилася, як пацієнт скаче на одній нозі, спираючись на батьківське плече, та про всяк випадок принесла милиці (на щастя, не знадобилися). Уклали його на кушетку, наказали чекати. Лікар підійшов ще хвилин за 10 (ще один приємний сюрприз), зрозумів, що ми з України та перелякані, тому опитування проводив максимально простими словами. На інтуїтивному рівні його змогла б зрозуміти навіть людина, яка не володіє англійською. Пропальпував, порозпитував, сказав, що ніби просто підвернув ногу, але треба переконатися, тому зараз приїде крісло-каталка, щоб відвезти хворого на рентген. Я спочатку з ними пішла, потім повернулася до палати забрати сумку. На мою думку, колектив робив ставки – як тільки я повернула в коридор, почула, як медсестра сказала: “За сумочкою повертається”, а коли я опинилася в зоні видимості, пролунало: “Я ж говорила!”
Загалом усе обійшлося, з чим лікар нас і привітав. Запропонував болезаспокійливе, пояснив, як розминати суглоб, порадив тимчасово утриматися від бігу та стрибків (тим більше на батуті) та відпустив. Грошей не взяли, поштою рахунок поки не приходив (пройшло майже 2 тижні). Найімовірніше, вартість медичних послуг покриває страховка. Загалом у клініці провели годину – півтори.
